Незвична, а може для декого й вперше почута професія пилоточ, справляє відчуття стриманості, гостроти, заліза. Дізнавшись більше про цей фах, стає ясно, що такий спеціаліст – ретельний і вправний, був і є важливим на виробництві у державному підприємстві «Любомльський лісгосп».

Понад 50 років пропрацював у лісгоспі Степан Федорович Різенко, 40 з яких – пилоточем. Кличуть професіонала у цех переробки деревини і зараз. Коли переповів, скільки-то механізмів колись треба було після зміни нагострити, уявився чомусь казковим персонажем, як пилки та ножі шикуються, йдучи до рук свого майстра. Але, виявляється, не все так легко і просто у пилоточа, моменти були різні.

Степан Федорович прийшов у лісгосп молодим, здобувши фах столяра, почав працювати в столярному цеху. Пригадує ще як у школі їх привозили на екскурсії побачити, як з-під майстровитих рук виходять різні дерев’яні речі для побуту. Зі школи опановував роботу столярську, їздив на змагання.

Тоді у Любомльському лісгоспзазі директор Максим Федорович Петровський (1951-1966 роки діяльності) передавав керівництво Василю Івановичу Навроцькому (1966-1984 роки праці). Пригадує цікавий момент влаштування на роботу, тоді сама доля була прихильною, щоб він тут працював. Молодий Степан завітав до директора і той послав його в цех, щоб запитав там хлопців, чи потрібні їм ще помічники. Але усі майстри неохоче кинули: «Ні, не потрібні.» А працювати хотілося, уже й налаштувався на роботу. Опустивши голову, пішов назад у кабінет керівника і коли він запитав хлопця: «Ну що?» раптом вирвалось: «Потрібні». Так директор сам його привів у цех, столярі були здивовані, але тут же і прийняли.

- Виготовляли тоді багато речей, - розповідає Степан Федорович, - парникові рами на Крим, різну столярку людям – вікна, двері, ліжка, вулики, транспортери, клецки, держаки. Роботи було! І зарплата немала. То тепер, здається, ніхто нічого не робить, а на базарі все є. А тоді життя вирувало, інтересно було і весело, без діла не сиділи і скучати не було коли. Скільки під час роботи всяких ситуацій випадало, і комедійних, і ризикованих, що аж страх…

Через кілька років Степану Федоровичу запропонували у Кременці у лісівничому технікумі здобути фах пилоточа. Чоловік погодився і згодом, закінчивши курси, пішов працювати у цех переробки деревини. Наводить цікаві факти у тодішній роботі:

- У цеху було п’ять пилорам. Вісім літ рама слугувала. При мені тринадцять пилорам викинули. На одну раму було вісім пилок і їх треба було кожен день нагострювати. По сорок пилок вдень кожного зубця гострив. Треба і міцність в руках мати, і витривалість. Від правильної гостроти пил залежала рівна й точна розпиловка деревини. Якщо ширший проміжок зубців – то тирса посиплеться, не добре. Колись на території лісокомплексу  стояв млин, де хвойну лапку мололи, то ножі там гострив, налаштовував турбіни. Був колун – спеціальний механізм для виготовлення оцтового екстракту з граба. У ньому встановлений ніж, який теж мав бути гострим. На спеціальному станку виготовляли пакувальну стружку, а там було аж 54 ножі. Працював через три дні на пилорамах, багато було роботи кожної зміни.

Словом, Степан Федорович Різенко мав привести до ладу усі ріжучі предмети на обладнаннях. Важка праця і небезпечна. Бо пилки були різних форм, ваги та розмірів. А з гострими предметами треба було бути вкрай обережним. Тому небезпечні моменти траплялися. Для таких неординарних фахівцям із цехів переробки навіть проводили щороку змагання. А сам Степан Федорович неодноразово був нагороджений грамотами від лісової галузі за сумлінну працю на підприємстві. У 2007 році робітник вийшов на пенсію. Втім пилки і зараз гострить у цеху переробки дуба. Каже, задоволено усміхаючись: «Залюбки приїжджаю, як кличуть, а чого дома сидіти, треба розминатись.» На новій лінії переробки майстерності «гостроти» навчив молодих, нехай набувають навичок та будуть ладними.